Клінічна анестезіологія, інтенсивна терапія та медицина невідкладних станів

КРИТИЧНІ ТРОМБОТИЧНІ УСКЛАДНЕННЯ У ПАЦІЄНТІВ ІЗ МАСИВНОЮ ПОЛІТРАВМОЮ: АНАЛІЗ КЛІНІЧНОГО ВИПАДКУ

2025-12-23T15:55:28+02:00

Травми є основною причиною смерті та інвалідизації людей працездатного віку, призводячи до понад як 5 млн смертей щорічно. Травматична коагулопатія (TIC) виникає внаслідок поєднаного ушкодження тканин та шоку, що призводить до складних порушень гемостазу. Мета. Демонструвати клінічний випадок гострого артеріального тромбозу та подальшої ампутації нижньої кінцівки у пацієнта з політравмою та оцінити важливість раннього моніторингу гемостазу. Матеріали і методи. Пацієнт надійшов у важкому стані після падіння стріли крана на пояс нижніх кінцівок, більше справа, що пролежала приблизно 15 хвилин на кінівці. При надходженні був сформований наступний діагноз: ротаційно нестабільний перелом кісток тазу; перелом бокових мас крижа справа; перелом клубової, лонної та сідничної кісток справа, лонної кістки зліва; закритий перелом проксимального епіметафізу лівої стегнової кістки; відкритий І ст. фрагментарний перелом с-н/3 лівої стегнової кістки зі зміщенням уламків; травматичний шок ІІ–ІІІ ступеня. Хворому було проведено всі необхідні діагностичні маніпуляції: УЗД, рентгенографію, МСКТ. В ургентному порядку проведено стабілізацію всіх переломів зі встановленням АЗФ. Розпочато антибактеріальну, інфузійну терапію, знеболення. Через 12 годин розпочато профілактику тромбозів еноксапарином. Результат. Незважаючи на проведене лікування, на третю добу відбувся гострий артеріальний тромбоз правої нижньої кінцівки. Ургентне КТ з контрастом показало гострий оклюзивний посттравматичний артеріальний тромбоз на рівні середньої третини лівого стегна. Після проведеного консиліуму було прийнято рішення про ампутацію кінцівки за життєвими показами. Висновки. Даний випадок демонструє, що у пацієнтів з політравмою, яка супроводжується здавленням м’яких тканин, масивним переломом великої кількості трубчастих та губчастих кісток, а також проведенням гемотрансфузії, необхідно частіше проводити контроль УЗД нижніх кінцівок, щоденну тромбоеластографію з метою превентивної діагностики розвитку тромбозів та корекції антитромботичної терапії.

ПЛОЩИНА М’ЯЗА-ВИПРЯМЛЯЧА ХРЕБТА ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ШЛЯХ ДОСТАВКИ МЕЗЕНХІМАЛЬНИХ СТОВБУРОВИХ КЛІТИН ПРИ БАС: АНАТОМІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ, ТЕХНІКА ТА КЛІНІЧНИЙ ВИПАДОК

2025-12-23T16:16:15+02:00

Вступ. Боковий аміотрофічний склероз (БАС) є прогресуючим нейродегенеративним захворюванням із високою смертністю та відсутністю ефективної етіотропної терапії. Сучасні експериментальні підходи, зокрема застосування мезенхімальних стовбурових клітин (МСК), демонструють виражені нейропротекторні та імуномодулюючі властивості, проте оптимальний шлях доставки клітин у центральну нервову систему залишається невирішеним. Інвазивні методи (інтратекальний, інтрамедулярний доступ) пов’язані з ризиками, тоді як епідуральний підхід забезпечує обмежене проникнення клітин у субарахноїдальний простір. Враховуючи анатомічний зв’язок фасціальних просторів із епідуральним каналом, площина m. erector spinae (ESP) розглядається як потенційний альтернативний шлях транспорту клітин до структур ЦНС. Мета. Обґрунтувати анатомічну та клінічну доцільність введення мезенхімальних стовбурових клітин у площину m. erector spinae як альтернативний метод доставки клітинного препарату при БАС та продемонструвати можливість його застосування на клінічному прикладі. Матеріали і методи. Проведено аналіз патогенетичних механізмів БАС, сучасних шляхів доставки МСК у ЦНС, анатомічних особливостей ESP-простору та його потенційного зв’язку з епідуральним простором. Описано техніку ультразвуково-керованої ESP-ін’єкції МСК у високому грудному відділі (Th2– Th5): підготовка обладнання, позиціонування пацієнта, техніка введення атравматичної голки, аспіраційний контроль, тестове та основне введення клітинного препарату, температурні умови і швидкість інфузії. Використано препарат МСК у концентрації 10 млн/мл, об’єм – 20 мл з кожного боку, білатерально. Клінічний кейс. Пацієнт 37 років із БАС з переважним ураженням нижнього мотонейрона та розвитком в’ялого тетрапарезу. На фоні комбінованої клітинної терапії (інтратекально + внутрішньовенно) відзначався частковий клінічний ефект у вигляді покращення ходи та дрібної моторики. Під час огляду: м’язова сила знижена переважно у нижніх кінцівках (до 1–4 балів залежно від сегмента), порушення координації, хиткість у позі Ромберга, часткове збереження самообслуговування. Було виконано ультразвуково-кероване введення МСК у ESP-простір на рівні верхньогрудного відділу, білатерально. Під час процедури підтверджено адекватне поширення клітинного препарату вздовж фасціального простору у краніальному напрямку. Введення проводилося з дотриманням умов, необхідних для підтримання життєздатності клітин. Висновки. Площина m. erector spinae може розглядатися як потенційно безпечний та менш інвазивний шлях доставки мезенхімальних стовбурових клітин до структур центральної нервової системи. Анатомічний зв’язок ESP-простору з епідуральним каналом створює передумови для міграції частини клітин у напрямку субарахноїдального простору, що може підвищити ефективність клітинної терапії при БАС. Представлений клінічний випадок демонструє технічну здійсненність методу та його потенційну практичну цінність. Необхідні подальші дослідження для оцінки ефективності та визначення оптимальних параметрів введення МСК через ESP-простір.

РОЗРОБКА АЛГОРИТМУ ВЕДЕННЯ ПАЦІЄНТА З ХРОНІЧНИМ БОЛЬОВИМ СИНДРОМОМ КОЛІННОГО СУГЛОБА

2025-12-23T16:27:11+02:00

Вступ. Хронічний больовий синдром колінного суглоба є однією з провідних причин зниження функціональної активності та якості життя пацієнтів. Консервативні методи терапії часто демонструють обмежену ефективність, тоді як хірургічні втручання пов’язані з високими ризиками. Сучасні малоінвазивні методики, зокрема радіочастотна абляція (РЧА), розглядаються як перспективний напрямок лікування завдяки здатності зменшувати інтенсивність болю та відновлювати функціональні можливості суглоба. Актуальним є формування алгоритму ведення пацієнтів, що включає поетапну діагностику, стратифікацію та вибір оптимального моменту для проведення РЧА. Мета. Розробити та обґрунтувати алгоритм ведення пацієнтів із хронічним больовим синдромом колінного суглоба з акцентом на визначенні оптимального часу проведення радіочастотної абляції та ролі мультидисциплінарного супроводу. Матеріали і методи. Матеріалом для дослідження стали дані клінічних спостережень, результати інструментальних методів (МРТ, УЗД, рентгенографія), показники клінічних шкал (VAS, WOMAC, KOOS, SF-36), а також аналіз динаміки больового синдрому та функціональних можливостей у різні строки після проведення РЧА. Проведено стратифікацію пацієнтів за ступенем структурних змін та інтенсивністю болю. Було розроблено узагальнений алгоритм, що охоплює діагностику, відбір кандидатів, визначення оптимального часу втручання, проведення процедури та післяопераційний супровід. Результати. Встановлено, що найбільшу ефективність РЧА спостерігається у пацієнтів з початковими показниками болю за VAS 6–7 балів та збереженим функціональним резервом суглоба: інтенсивність болю знижувалась на 70–80% через три місяці та на 80–90% через шість місяців. У пацієнтів з інтенсивністю болю VAS 8–9 балів результати були середньо-високими (зниження на 60–70% через шість місяців). При пізньому втручанні (VAS ≥ 9,5) ефективність була помірною, а залишкові обмеження – значними. Доведено важливість комплексного мультидисциплінарного супроводу, який включає участь ортопеда, анестезіолога, фізичного терапевта та психолога, що значно підвищує стабільність терапевтичного ефекту. Висновки. Алгоритм ведення пацієнтів з хронічним больовим синдромом колінного суглоба має включати поетапну діагностику, клінічну та функціональну стратифікацію, визначення оптимального часу проведення РЧА та стандартизований мультидисциплінарний супровід. Максимальна ефективність РЧА досягається при своєчасному втручанні – у період резистентності до консервативної терапії, але до розвитку незворотних дегенеративних змін у суглобі. Комплексний підхід забезпечує стійке зниження болю, покращення функціональних можливостей і підвищення якості життя пацієнтів.

ПІСЛЯОПЕРАЦІЙНЕ ЗНЕБОЛЮВАННЯ У ПАЦІЄНТІВ ПОХИЛОГО І СТАРЕЧОГО ВІКУ

2025-12-23T16:35:43+02:00

Збільшення частки людей похилого віку на планеті призвело до пропорційного збільшення пацієнтів похилого віку, які підлягають хірургічному лікуванню. Мета: на основі аналізу наукової літератури висвітлити особливості проведення післяопераційного знеболення у пацієнтів похилого і старечого віку. Матеріали і методи дослідження. Для досягнення поставленої мети був проведений пошук і аналіз повнотекстових статей в базах даних PubMed, Web of Science, Google Scholar, Scopus. Пошук проводився за ключовими термінами «післяопераційне знеболювання» «пацієнти похилого і старечого віку», включав рандомізовані контрольовані дослідження та метааналізи і охопив англомовні й україномовні публікації за останні 10 років (з травня 2015 по травень 2025 років). Результати. Як показав аналіз джерел, для проведення післяопераційного знеболення у хворих літнього віку велике значення має методика оцінки больового синдрому та раціональний вибір препаратів для знеболювання у цих пацієнтів. Для оцінки вираженості болю у пацієнтів похилого віку варто використовувати Шкалу болю на обличчі та Шкалу оцінки болю оборони та ветеранів. При виборі методу знеболення слід врахувати, що старіння впливає на фармакокінетику і фармакодинаміку ліків. Тому дози більшості сучасних засобів для знеболювання у хворих похилого і старечого віку слід знижувати на 25-75%. А власне знеболювання проводити в умовах ретельного кардіореспіраторного моніторингу. Висновки: у хворих похилого і старечого віку план менеджменту болю в післяопераційному періоді повинен включати ретельну оцінку больового синдрому та курс післяопераційного лікування з адекватним полегшенням болю. Для більшості стратегій знеболювання слід застосовувати концепцію «починати з максимально низької дози та збільшувати повільно».

МЕТА-АНАЛІЗ ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВОГО ЗВ’ЯЗКУ МІЖ ЕНДОМЕТРІОЗОМ ТА РОЗВИТКОМ ВЕНОЗНОЇ ТРОМБОЕМБОЛІЇ

2025-12-24T08:07:00+02:00

Мета. Дослідити вплив ендометріозу на виникнення венозної тромбоемболії (ВТЕ) у користувачів оральних контрацептивів (ОК). Об’єднаний аналіз був проведений з використанням гармонізованого набору даних з міжнародних когортних досліджень, орієнтованих на пацієнтів: INAS-VIPOS, INAS-SCORE та INAS-FOCUS. Дослідження проводилися в одинадцяти європейських країнах, США та Канаді. Учасниками були особи, які нещодавно прописали з ОК або без нього, з анамнезом ендометріозу, але без запису ВТЕ. Методи. Детальні дані збиралися за допомогою опитувальників, які самостійно вводилися на початку дослідження та кожні 6–12 місяців після цього. Усі ВТЕ, про які повідомлялося самостійно, були перевірені медичними працівниками та оцінені незалежним комітетом з питань суддівства. Рівень захворюваності (ІР) розраховувався на 10 000 жінок на рік. Аналіз часу до події був використаний для визначення зв’язку між ендометріозом та ВТЕ з необробленими та скоригованими коефіцієнтами ризику (HR) та 95% довірчими інтервалами (CI), розрахованими з використанням стабілізованої зворотної ймовірності зважування лікування (IPTW). Результати. Загалом 22 072 жінки мали діагноз ендометріоз, тоді як 91 056 жінок – ні. Жінки з ендометріозом склали 78 751 жінок на рік, серед яких повідомлялося про 41 подію ВТЕ (ІР: 5,2/10000, 95% ДІ: 3,7–7,1). Для порівняння, було зареєстровано 127 ВТЕ серед 310 501 жінок на рік у жінок без ендометріозу (ІР: 4,1/10000, 95% ДІ: 3,4–4,9). Скоригований HR для ВТЕ у жінок з ендометріозом становив 1,79 (95% ДІ: 1,24–2,57) за допомогою стабілізованого IPTW для контролю віку, індексу маси тіла, куріння, освіти, віку в менархе та сімейного анамнезу ВТЕ. Аналіз підгруп та чутливості дав подібні результати. Висновки. Ці висновки підкреслюють важливість врахування ендометріозу як потенційного фактора, що сприяє ВТЕ у жінок, які використовують ОК. Однак необхідні подальші дослідження, щоб зрозуміти зв’язок між ендометріозом та ВТЕ.

ТОКСИЧНІСТЬ АНТИДОТІВ: КОЛИ ЛІКИ СТАЮТЬ ОТРУТОЮ

2025-12-24T08:11:34+02:00

У клінічній токсикології антидоти часто сприймаються як «магічні кулі», здатні специфічно нівелювати дію отрути. Однак такий погляд є небезпечно спрощеним, оскільки самі антидоти є потужними фармакологічними агентами зі значним власним потенціалом ятрогенної токсичності. Мета та завдання. Метою даної оглядової статті є критичний аналіз парадоксу антидотної терапії. Завдання – відійти від традиційного опису «антидот-отрута» і натомість класифікувати поширені антидоти за фундаментальними механізмами, якими вони спричиняють токсичність, базуючись на сучасній науковій літературі. Методи. Проведено аналіз та синтез сучасної наукової літератури (систематичних оглядів, клінічних досліджень, описів випадків) для виявлення, категоризації та опису механізмів ятрогенної токсичності, пов’язаної з використанням поширених антидотів у невідкладній медицині. Результати. Аналіз демонструє, що токсичність антидоту є прогнозованим фармакологічним явищем. Запропоновано класифікацію, що групує механізми токсичності у чотири категорії: 1) Токсичність через надмірний фармакологічний антагонізм (напр., налоксон, що провокує гострий синдром відміни; флумазеніл, що демаскує проконвульсивну дію при змішаному передозуванні); 2) Пряма (властива) токсичність (напр., анафілактоїдні реакції на N-ацетилцистеїн; дозозалежна окислювальна дія та інгібування МАО метиленовим синім; ятрогенна метгемоглобінемія від нітритів); 3) Токсичність хелаторної терапії (напр., гіпотензія та ризик інфекцій від дефероксаміну; перерозподіл металів у ЦНС димеркапролом; гіпокальціємія та нефротоксичність ЕДТА); 4) Токсичність «неспецифічної» та метаболічної терапії (напр., гіпокаліємія та алкалоз від бікарбонату натрію; гіпоглікемія та гіпокаліємія при терапії високими дозами інсуліну). Висновки. Токсичність антидоту не є винятком, а очікуваним наслідком його фармакології. Це вимагає зсуву парадигми від рефлекторного призначення до індивідуалізованої оцінки «ризик/користь». Сформульовано практичні рекомендації для клініцистів (напр., уникнення «коматозних коктейлів», титрування до ефекту) та підкреслено важливість фармакогенетичних досліджень (напр., дефіцит G6PD) для персоналізації терапії.

ПРОГНОЗ І ПРОФІЛАКТИКА УСКЛАДНЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ ІЗ БОЙОВОЮ ХІРУРГІЧНОЮ ТРАВМОЮ: СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ

2025-12-24T08:18:23+02:00

Вступ. Сучасні бойові дії в Україні характеризуються високою інтенсивністю вогневого ураження та широким застосуванням вибухових і високоточних засобів ураження, що призводить до значної кількості тяжких бойових травм серед цивільного населення. У цих умовах рання діагностика, швидке хірургічне рішення та коректна тактика евакуації є критичними для зниження летальності. Метою дослідження було проаналізувати частоту та умови застосування протоколів FAST-ультразвукового скринінгу та Damage Control Surgery у цивільних постраждалих із бойовими травмами та оцінити їх вплив на результати лікування. Матеріал і методи. У когорті з 400 цивільних осіб, які отримали бойову травму, віком 18–70 років застосування FAST проведено у 74% випадків, DCS – у 28%. Результати. Виконання FAST асоціювалося зі зменшенням тривалості госпіталізації та скороченням часу до операції (r = –0,68), тоді як DCS зменшувала летальність і потребу в повторних втручаннях (r = –0,62). ROC-аналіз підтвердив, що FAST та DCS не є самостійними прогностичними інструментами летальності (AUC < 0,5), однак їх застосування суттєво покращує клінічний перебіг травми. Висновки. Встановлено, що для підвищення ефективності надання медичної допомоги цивільним пацієнтам з бойовою травмою необхідним є системне впровадження навчальних програм, симуляційних курсів і тренінгів для лікарів різних спеціальностей.

ПРОГНОСТИЧНА ЦІННІСТЬ ГЛІКЕМІЧНОГО КОНТРОЛЮ, АНГІОГЕННИХ ФАКТОРІВ ТА ПОКАЗНИКІВ ЕНДОТЕЛІАЛЬНОЇ ДИСФУНКЦІЇ У ПАЦІЄНТІВ ІЗ ВТОРИННОЮ НЕОВАСКУЛЯРНОЮ ГЛАУКОМОЮ ДЛЯ ОЦІНКИ ТРИВАЛИХ РЕЗУЛЬТАТІВ АНТИ-VEGF-ТЕРАПІЇ

2025-12-24T08:23:04+02:00

Вторинна неоваскулярна глаукома є тяжким ускладненням ішемічних ретинопатій, що часто виникає у пацієнтів із цукровим діабетом та характеризується стійким патологічним ангіогенезом. Ефективність анти-VEGF-терапії у цієї категорії пацієнтів значною мірою залежить від системних метаболічних та судинних факторів. Дослідження спрямоване на виявлення біомаркерів, здатних прогнозувати тривалі результати лікування. Мета. Оцінити прогностичну цінність глікемічного контролю, ангіогенних факторів (VEGF) та маркерів ендотеліальної дисфункції (фактора Віллебранда) щодо тривалих результатів анти-VEGF-терапії у пацієнтів із вторинною неоваскулярною глаукомою (ВНГ) на тлі цукрового діабету. Матеріали та методи. Проведено проспективне когортне дослідження (2023–2025 рр.) за участю 60 пацієнтів із проліферативною діабетичною ретинопатією та ВНГ. Оцінювали динаміку VEGF, антигену та активності vWF, середнього річного HbA1c та їх зв’язок з ефективністю лікування афліберцептом. Забір крові здійснювали тричі: до лікування, через місяць після третьої ін’єкції та через рік. Статистичний аналіз включав ROC-аналіз, кореляційний аналіз, логістичну регресію та криві Каплана–Меєра. Результати. Вищі рівні HbA1c та vWF достовірно асоціювалися з менш тривалим ефектом анти-VEGF-терапії та більшою кількістю повторних ін’єкцій (r = 0,60–0,68; p < 0,05). У пацієнтів із HbA1c < 7,5% VEGF залишався зниженим протягом року, тоді як при HbA1c > 8,5% відзначали повторне підвищення VEGF та рецидив неоваскуляризації. Вихідний VEGF був значущим предиктором рецидиву (AUC ROC ≈ 0,81). Пацієнти з vWF:Ag > 160% мали у 2,1 раза частіше рецидив та гірші показники виживання без рецидиву за даними Каплана–Меєра. Висновки. Стан глікемічного контролю та маркери ендотеліальної дисфункції є важливими предикторами відповіді на анти-VEGF-терапію при ВНГ. Поєднане визначення HbA1c, VEGF та vWF може підвищити точність прогнозування рецидивів і оптимізувати тактику лікування.

АНАЛІЗ ЛЕГЕНЕВИХ УСКЛАДНЕНЬ В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД РЕЖИМІВ ШВЛ У ПАЦІЄНТІВ З ОЖИРІННЯМ ПРИ КАРДІОХІРУРГІЧНИХ ВТРУЧАННЯХ

2025-12-24T08:29:00+02:00

У пацієнтів з ожирінням проведення кардіохірургічних втручань супроводжується значним ризиком виникнення респіраторних ускладнень, таких як ателектази, пневмонія, загострення хронічного обструктивного захворювання легень та дихальна недостатність. Метою даного дослідження було порів- няти частоту легеневих ускладнень у післяопераційному періоді в залежності від режимів штучної вентиляції легень (ШВЛ) у пацієнтів з ожирінням при кардіохірургічних втручаннях. Матеріали та методи. У дане проспективне рандомізоване дослідження включено 60 пацієнтів з ожирінням, яким виконувалась хірургічна реваскуляризація міокарда. У групі А (n=30) ШВЛ проводилась на основі вимірювання транспульмонального тиску, у групі Б (n=30) – за показником driving pressure. У досліджені оцінювали параметри газообміну та ризик легеневих ускладнень. Результати. На момент проведення дослідження, в дослідних групах пацієнтів не було виявлено достовірних відмінностей щодо демографічних, антропометричних і функціональних характеристик. Також не спостерігалося достовірних відмінностей у показниках газового складу крові, тривалості операції, штучного кровообігу та методики анестезіологічного забезпечення. У післяопераційному періоді пацієнти групи з індивідуалізацією ШВЛ на основі транспульмонального тиску мали достовірно меншу частоту легеневих ускладнень (20,0% проти 63,3%; p=0,0006), нижчу потребу у неінвазивній вентиляції легень (16,7% проти 40,0%; p=0,045) та меншу частоту ателектазів (6,67% проти 26,7%; p=0,038). Тривалість перебування у відділенні інтенсивної терапії також була достовірно меншою у групі А (p=0,022), тоді як загальна тривалість госпіталізації між групами не відрізнялася (p=0,948). Висновки. Результати дослідження підкреслюють доцільність індивідуалізації режимів штучної вентиляції легень з урахуванням транспульмонального тиску у пацієнтів із ожирінням під час кардіохірургії для профілактики респіраторних ускладнень і оптимізації післяопераційного відновлення.

ВПЛИВ КОМОРБІДНОСТІ НА МОЖЛИВІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ ERAS-ПРОГРАМИ У ПАЦІЄНТІВ ПРИ ПЛАНОВОМУ ОПЕРАТИВНОМУ ВТРУЧАННІ

2025-12-24T08:39:43+02:00

Вступ. Реалізація ERAS-програми при планових колоректальних операціях потребує оптимального периопераційного менеджменту, що може ускладнюватися наявністю коморбідності. Різні типи коморбідності впливають на перебіг післяопераційного періоду та ефективність застосування протоколів прискореного відновлення, однак ступінь цього впливу залишається недостатньо вивченим. Мета. Оцінити вплив різних типів коморбідності на можливість застосування ERAS-програми у пацієнтів при планових оперативних втручаннях на органах колоректальної зони. Матеріали і методи. Когортне проспективне рандомізоване відкрите дослідження включало 120 пацієнтів (2021–2024 рр.). Оцінювали типи коморбідності (причинна, ускладнена, ятрогенна, неуточнена, випадкова, геріатрична), індекс коморбідності Charlson та ризик кардіальних ускладнень за шкалою Goldman. Проведено кореляційний аналіз між початковими показниками соматичного стану та можливістю реалізації ERAS-протоколу. Результати. Причинна коморбідність не впливала на можливість застосування ERAS (r = –0,3). Негативний зв’язок установлено для ускладненої (r = –0,7), ятрогенної (r = –0,5), неуточненої (r = –0,5) та випадкової (r = –0,7) коморбідності. Найбільш виражений негативний вплив спостерігався при геріатричній коморбідності (r = –0,8). Висновки. Тип коморбідності є визначальним фактором у плануванні периопераційного ведення пацієнтів та прогнозуванні успішності застосування ERAS-програми. Геріатрична та ускладнена коморбідність найбільше обмежують можливість реалізації протоколів прискореного відновлення.

РОЛЬ БІОМАРКЕРІВ У ДІАГНОСТИЦІ ТА ПРОГНОЗУВАННІ НАСЛІДКІВ БОЙОВОЇ ЧЕРЕПНО-МОЗКОВОЇ ТРАВМИ У ЦИВІЛЬНИХ ОСІБ: РЕЗУЛЬТАТИ ROC-АНАЛІЗУ

2025-12-24T08:44:30+02:00

Бойова черепно-мозкова травма у цивільних осіб характеризується високим ризиком ранніх та віддалених ускладнень, і лише клінічні шкали часто не забезпечують достатньої точності прогнозу. Нейроспецифічні біомаркери можуть підвищити інформативність ранньої діагностики та стратифікації ризику. Мета. Оцінити діагностичну та прогностичну значущість S100β, GFAP, NSE, MBP, IL-6 та NF-L у пацієнтів із бойовою ЧМТ та визначити їх прогностичну цінність за результатами ROC-аналізу залежно від часу евакуації. Результати. У «ранньому вікні» (≤3 год) найвищу точність прогнозування мали MBP (AUC≈0,90), IL-6 (≈0,84) та NF-L (≈0,84). При надходженні >3 год провідними стали GFAP (≈0,76), NSE (≈0,65) та S100β (≈0,64). Показники IL-6 зберігали прогностичну цінність у всіх часових інтервалах. Побудована мультифакторна модель (AUC≈0,95), що включила біомаркери, APACHE II та фактор пізньої евакуації, суттєво перевищила прогностичну здатність окремих маркерів. Висновки. Поєднання клінічних шкал із панеллю біомаркерів значно підвищує точність прогнозування 30-добових наслідків у пацієнтів із комбінованою бойовою ЧМТ. Час евакуації визначає провідні механізми ураження та оптимальний біомаркерний профіль для ранньої стратифікації ризику.

АД’ЮВАНТНІ СТРАТЕГІЇ ПІДСИЛЕННЯ ДІЇ МЕЛОКСИКАМУ: ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ МУЛЬТИМОДАЛЬНОЇ АНАЛГЕЗІЇ

2025-12-24T08:58:39+02:00

Актуальність. Мелоксикам (МЕЛ) як переважно селективний інгібітор ЦОГ-2 знижує потребу в опіоїдах у післяопераційних пацієнтів, однак вибір дози й ад’ювантів лишається невирішеною клінічною задачею. Поєднання препаратів у межах мультимодальної аналгезії (ММА) покликане підсилити ефективність і зменшити небажані ефекти. Мета роботи – оцінити вплив ад’ювантних анальгетиків (габапентин (ГАБ), прегабалін (ПРЕГ), амітриптиліну гідрохлорид (АМІ), кетаміну гідрохлорид (КТМ), дексмедетомідину гідрохлорид (ДММ)) на вираженість знеболювальної дії МЕЛ в моделі гострого вісцерального болю. Матеріали та методи. Дослідження проведено на 56 статевозрілих самцях білих нелінійних мишей, рандомізованих у 8 груп по 7 тварин. Для моделювання вісцерального болю використовували тест «оцтових корчів». Еталоном виступав морфін 6,2 мг/кг; мелоксикам застосовували в дозі 1,9 мг/кг, у тому числі в комбінаціях з ГАБ, ПРЕГ, АМІ, КТМ та ДММ. Результати та їх обговорення. Монотерапія МЕЛ зменшувала кількість «корчів» до 36 [33; 37] (p<0,001), що відповідало 33,3% редукції больової відповіді відносно контролю; при цьому ефект МЕЛ був нижчим за морфін на 63,9% (p<0,05). Додавання ад’ювантів поетапно підсилювало аналгезію: МЕЛ+ГАБ – 26 [22; 30] (p<0,001 проти контролю; p=0,02 проти МЕЛ), МЕЛ+ПРЕГ – 24 [22; 30] (p<0,001 проти контролю; p=0,03 проти МЕЛ), МЕЛ+АМІ – 20 [18; 23] (p<0,001 проти контролю; p=0,03 проти МЕЛ), МЕЛ+КТМ – 21 [17; 25] (p<0,001 проти контролю; p<0,001 проти МЕЛ), МЕЛ+ДММ – 17 [15; 19] (p<0,001 проти контролю; p<0,001 проти МЕЛ). Упорядкований ряд медіан 36→26→24→20→21→17 відображає ієрархію посилення анальгетичного ефекту; найглибшу та найстабільнішу редукцію больових реакцій продемонстрували комбінації з дексмедетомідином і амітриптиліном. Висновки. Мелоксикам у тесті «оцтових корчів» демонструє базову аналгетичну активність, а додавання габапентину, прегабаліну, амітриптиліну, кетаміну чи дексмедетомідину достовірно підсилює знеболення. Найкращі результати отримано для комбінацій МЕЛ+ДММ та МЕЛ+АМІ.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА ПРОФІЛАКТИКИ ПОЛІОРГАННОЇ НЕДОСТАТНОСТІ У ВАЖКОПОРАНЕНИХ ПАЦІЄНТІВ ВНАСЛІДОК МІННО-ВИБУХОВИХ ТРАВМ

2025-12-24T09:07:45+02:00

Метою публікації було провести аналіз публікацій, які досліджували особливості розвитку поліорганної недостатності у хворих з мінно-вибуховою травмою, визначити найбільш ефективні лікувальні підходи для профілактики її розвитку. Для підготовки оглядової статті здійснено пошук та було опрацьовано 43 наукові джерела у базах даних PubMed, Web of Science та Google Scholar. До аналізу включались праці в період 2007-2025 роки, що висвітлюють питання розвитку, діагностики та профілактики поліорганної недостатності, внаслідок мінно-вибухових травм. Таким чином розуміння особливостей травм, спричинених вибухами, може допомогти в діагностиці та лікуванні цього потенційно смертельного захворювання. Поліорганна недостатність у важкопоранених пацієнтів внаслідок мінно-вибухових травм є складним синдромом із високою летальністю. Своєчасна профілактика, рання діагностика та комплексна інтенсивна терапія значно покращують прогноз. Досвід бойових дій в Україні підтверджує ефективність багаторівневої системи надання допомоги та необхідність впровадження сучасних протоколів лікування з урахуванням особливостей місцевих умов. Подальші дослідження та розвиток мультидисциплінарного підходу дозволять підвищити якість і результативність медичної допомоги тяжкопораненим.